Катерина КАЛИТКО

{Смерть речей}

речі гинуть повільно втрачаючи точку опори
витікаючи пилом припавши водою років
прокидаюся зранку Бліда і манірна Аврора
покиває нам пальцем тоді забичкує зірки

речі мають сухоти із себе викашлюють відстань
наче виразка серця шляхи проростають крізь них
і ведуть нас до міста забутого вічного міста
де каліки вертають із вічно тієї ж війни

речі дихають важко бо їх не взяли у прийдешнє
захлинаються вітром улюблених давніх звучань
сніг літає і пахне як висхлі суцвіття черешні
що дбайливі господарі з ними заварюють чай

літні тенти кав’ярні залишені б’ються над бруком
ми сиділи отут Світлотіні текли на столи
спершу губи німіють пізніше обличчя і руки
отже речі померли Вірніше завчасно пішли

отже ми погубили ознаки свого існування
нас немає віднині І марно в кварталах нічних
обіймає Аврора підпилих коханців І зрання
ллється дощ із ключів од помешкань де кубляться сни

і танцює незграбно своїх дослухаючись ніг
мов дитя церебральне й так само сміється відкрито
цей безпомічний світ цей лапатий безпомічний сніг
наче сурдоперклад повільного наспіву скрипки.

Второй претендент - медик, хирург, прямая кишка, но  влюблен  в  наше
село. Докладчик с непроспанными глазами шумно восхищается этой  любовью  и
пересказывает два блистательных  сюжета  из  претендента.  Едет  мужик  на
подводе по лесу, и вдруг - тигр. (Рязанская область, село Мясное.) Мужик -
бежать. Тигр - за ним. Мужик залез за ним по шею в прорубь, а тигр сел  на
краю и всю ночь над ним всхрапывал, а потом оказалось, что тигр  бежал  из
зоопарка, но без людей не может, вот и  привязался  к  мужику...

"

Из "Хромой Судьбы"